На 5-й рік повномасштабного вторгнення міська влада Прилук виявилася не готовою до війни
Вівторок 19 травня став чорним днем для Прилуцької громади і вкотре довів, що на п’ятий рік повномасштабного вторгнення ми виявилися геть не готовими до війни.
Світлана, Власниця спорткомплексу “Скеля”: «Одразу всі в укриття забігли, потім почали виходити, бо зрозуміли, що це був не шахед по звуку всі зрозуміли. Почали виходити, тут хлопчик з косметології, полотенце, все виносили, хтось у когось бинти ті були, але теж ця паніка якась, теж думаєш, воно настільки було, як ти нічим не можеш допомогти, хтось щось тулить, хтось перевертає. Дуже швидко приїхала скора допомога, настільки швидко, що навіть ніхто не очікував.
Вони їхали всі сюди, і наші дівчата, тренерки кинулися наперегріз їм, і вони зупинили, і скора швидко об’їхала. Я чогось не думала, що він загине, його забирали, він був при свідомості, але коли вже ввечері ми дивилися, наскільки багато цих осколків, що вони навіть там ворота повиривали, куски металеві повиривали, повигинало в другу сторону, то розумієш, що і цей удар прийшовся в хлопчика».
І якщо важко пораненого юнака тоді забрала швидка, то більшості пораненим першу домедичну допомогу надавали саме в цьому укритті, в укритті від якого вже лишилася лише одна назва. Дане укриття – це просто якась болюча тема, бо ж ми її підіймаємо ось уже п’ять років, проте віз і нині там, воно абсолютно нікому не потрібне. Але у вирі останніх подій ми просто не можемо мовчати і хочемо показати стан цього укриття, яке насправді є прихистком чи не для всього мікрорайону.
Бруд, пліснява, а ще страшне задушливе повітря, що просто не дає дихати. Одразу після прольоту сила силенна людей спустилася до цього укриття, аби знайти прихисток. І я точно знаю, що людям тут надавали допомогу після осколкових поранень, після посічення склом. Власне, тут доказом цього є ось серветка, яка знаходиться в крові. І складно уявити, що люди отримували допомогу в таких антисанітарних умовах. Хоча б все мало б бути геть інакше через п’ять років після повномасштабного вторгнення.
Звісно, що місцеві жителі, які роками спускаються до цього укриття, не вимагають від влади умов п’ятизіркового готелю. Проте елементарну вентиляцію повітря тут зробити вже давно було пора. Бо ж кількагодинне перебування в цьому жахітті стовідсотково забезпечить вам чи вашій дитині хронічне захворювання дихальних шляхів, нарікають місцеві.
Юлія, місцева жителька: «Хочеться, щоб наша влада нарешті, оскільки триває війна, повномасштабна, більше чотирьох років, і в нашому місті за ці роки нічого не змінюється. Скільки треба ще, щоб люди помирали, боялися, постійно в стресі жили і не розуміли, де мені безпечно, де я можу сховатися, на кого тоді можу надіятися, кожен сам за себе. Тому важливо, щоб наша влада дійсно включилася і почала щось робити, почала змінюватися, почала чути людей, почала за безпеку думати людей».
Нашим телеканалом протягом останніх п’яти років проблема даного укриття підіймалася неодноразово. І ось, що нам вдалося тоді з’ясувати. На одній з нарад у Прилуцькій районній військовій адміністрації міська голова заявляла, що готова взяти це укриття на баланс. За словами керівника «Будмашу», документи вони передали міській раді. Проте в міській раді кілька років тому нам повідомляли, що документів вони так і не отримали, тому віз і нині там. А тим часом місцеві підприємці розповідають, що отримали листи від влади з пропозицією самотужки об’єднатися і ремонтувати дане укриття.
Віктор, підприємець: «Нам он прийшло письмо, письма прийшли всім, од Чернова, щоб ми здали гроші на це. У мене племінниця живе, в них остановочні комплекси, будинок, по-перше, не здадуть, поки не буде настоящого укриття, ніколи його не приймуть. І друге, остановочні комплекси зроблені, це вона так розказувала, остановочні комплекси зроблені як укриття».
— А де це?
Віктор: «В Ізраїлі. У мене племінниця живе, племінники там живуть. Даже остановочні комплекси,.. і у них будинок не здадуть, поки там не буде бомбосховища. А тут… я не знаю, що до чого».
Віктор Миколайович ще й досі не може оговтатися після прильоту, бо ж його бізнес опинився неподалік епіцентру вибуху.
Віктор: «Три охоронних блока, три фронтони з цієї сторони, з цієї сторони це повлітало. Ну, слава Богу, ми живі, здорові, це для нас саме дороге».
— Ви рахували взагалі збитки?
Віктор: «Ну, ще ж не рахували, ще ж треба заказувати, щоб ми примірно знали. Ми ж не знаємо».
— Шоковані були від того, що відбулось?
Віктор: «Ну, не шоковані,.. це м’яко сказано. М’яко сказано. Я знав даже людину, яка там погибла. Ту людину, женщину ту знав, яка погибла. Якщо не знаєш, не так якось куда б не йшло, як бачиш, що вона погибла, якщо знаєш, це жах, це просто жах. Це ми встановимо, стекло поставимо, стеклоблоки поставимо, усе ми зробимо. А людське життя ніхто не верне. Оце саме страшне, це все зробимо».
Жителі центрального мікрорайону і досі оговтуються від пережитого. І якщо вибито скло прибрали, то моральні травми нікуди не поділися.
Ці жіночки живуть в одному будинку із загиблим юнаком. У їх голові і досі не вкладається, що їх сусід, золота дитина більше не привітається зранку.
«Дуже золотою, доброю, я це сиджу, бо я з палкою, я не дійду. Другий раз він біжить, кажу, Андрюша, купи мені хліба, пів хлібинки. І він біжить, отут ларьочок у нас Супруненчихи, він завжди, щоб я не попросила, завжди не відмовив. І це ще вечором, він любить рибалку, збирав його удочку, ну складає, і з одним другом вони постійно їздять. Під вечір, пособірав і поїхали. А наутро це ж таке случилося. І сьогодні його друг вірний написав в інстаграмі, по-моєму, фотографію його, що такого в мене друга більше не буде. Дуже, він ніколи,.. нікому,.. щоб він, вони вдвох-вдвох, не було такого, щоб другий йдуть, виражаються. А він ні».
Ця трагедія вкотре довела, що росія – країна-терорист. І від їх атак не застраховане жодне місто, жоден мікрорайон, жоден будинок. Тому краще працювати на випередження, та не легковажити.
