Від захоплення російського “Тигра” до участі у Курській операції та кількох поранень: історія оборонця з Прилуччини

У перші дні повномасштабного вторгнення житель Крупичполя, військовий, а нині ветеран Іван Залізний разом з односельцями, не маючи зброї та відповідної підготовки, захопили російський “Тигр”, вщент заповнений різним озброєнням. Далі чоловік воював на Сумщині, Луганщині, Донеччині, брав участь у Курській операції. Оборонець отримав кілька поранень під час виконання бойових завдань, крім того, має статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Сьогодні він оскаржує рішення ВЛК, в якому не правильно вказані причини отримання поранень і яке впливає на розмір соцвиплат та пенсії.

Про це пише “Трудова слава”.

«Окрім учасника бойових дій я ще ліквідатор ЧАЕС. Але попри все це зараз мені доводиться оскаржувати як рішення ВЛК щодо моїх поранень, так і розмір пенсії, в яку не врахували мій статус ліквідатора. Також через спеціалістів з допомоги ветеранам намагаємось віднайти мої державні нагороди, про які повідомили в Офісі Президента, але я їх так і не отримав», – говорить Іван Залізний із позивним “Дядя Ваня”.

У його документах скрізь неправильно вказано причини отримання поранень, що створює проблеми в подальшому оформленні всіх документів.

«У документах скрізь вказано, що мої поранення пов’язані із захистом батьківщини, а у рішеннях ВЛК, що поранення отримав у зв’язку з проходженням військової служби. Це велика різниця й особисто для мене це питання честі й справедливості, адже тут помилка військово­-лікарських комісій, та там дуже важко знайти крайнього», – доповнює ветеран.

У перші дні повномасштабного вторгнення російські колони проходили повз будинок Івана Залізного. Пошкоджений тин біля його будинку і сьогодні нагадує про ті події. Попри свист куль над головою та гул техніки за ворітьми Іван брав бінокль і самостійно чи з односельцями йшов у розвідку і передавав зібрані дані офіцерам ЗСУ. Тоді їм і вдалося захопити техніку десанту РФ.

«Вийшло так, що до нас заїхало три ворожих «Тигра», потім ми дізнались, що то була розвідка, вони зустрічали і проводжали своїх. Як вони виїжджали з Більмачівки на Івангородську трасу, їх дуже обстріляли. Їм довелося тікати у поле. А я сиджу в себе у дворі. Від мене це 6 кілометрів. Сиджу, а наді мною з певною періодичністю летять кулі, нічого не зрозуміло. Ну я вхопив бінокль, дружині нічого не зізнався. Вибіг метрів 50, заховався у кущі. Дивлюся у бінокль, а по полю на всій швидкості мчить один із цих «Тигрів». На краю того поля ще у 2019 році робили насип дороги й залишилися рівчаки. От цей «Тигр» залетів у ту яму, уперся носом, а зад стирчить угору. Я подзвонив хлопцям, кажу, що там щось дуже важливе у полі блистить, давайте йти туди. Хлопці всі молоді, по тридцять років, а я вже старий, 57 років. Вдома збрехали куди йдемо і в чотирьох поїхали. У нас була лише одна лопата і все», – розповідає Іван.

У той час в них не було ніяких навичок і знань щодо війни, вони не думали про те, що можуть підірватися на міні чи натраплять на розтяжку.

«Ми одного виставили на охорону. Під’їхали. Стоїть «Тигр», усі двері відчинені й нікого немає. Ми ж туди, а всередині гранати, патрони, кулемети, «мухи», ВОГи… Потім ми дізналися, що там був екіпаж із трьох чоловік і вони за нами спостерігали неподалік із саду. А стріляти вони не могли, бо мали при собі пістолети й автомати, а у нас вся їхня зброя. Залізли ми в середину. Спробували завести – заводиться. Переднє колесо пробите. Ми копали його, щоб трішки вирівняти й поставити на задні колеса. Тоді ще пам’ятаю, руки вже у крові, літають дрони, скрізь вибухи, а ми копаємо… І тут «Тигр» стає трішки на рівне місце, ми вмикаємо два мости і він виїжджає. Ми так зраділи. Давай кататися полем. Приїхали на табір, заховали його і давай дзвонити у Прилуки. А в Прилуках були хлопці – морські піхотинці. Вони нас знали. Ми сказали, що віджали Тигра зі зброєю. Вони нам – їдьте у село».

Були й інші успішні «вилазки» – разом з односельцями захопили ще один БТР, брали участь у пошуку офіцерів армії противника тощо. Коли колони росіян покинули Прилуцький район, про їхні подвиги інформація дійшла до бойових підрозділів у Гончарівську.

«Про наші подвиги говорили тоді скрізь й слухи дійшли аж до Гончарівська. Приїжджає звідти так званий «покупець», позивний його «Африка» і запрошує нас до себе в частину. Ми погодились. Я дружині правди не сказав, зібрав речі і ще з чотирма хлопцями поїхали туди. Один із нас був мій хрещеник, з яким ми постійно були разом. Дорогою, вже в Ічні, до нас доєднався Мартиненко. Він зараз теж має поранення. До слова, саме він вже потім, як ми були у складі 58-­ї бригади, накрив своїм тілом мого хрещеника, але його поранило, а хрещеник загинув», – розповідає ветеран.

У Гончарівську їм дали перше завдання – розвідати пляжну місцевість противника, що неподалік білоруського міста Лоєв, на кордоні. Тоді Дядя Ваня та його побратими вже працювали з дроном, який раніше забрали в росіян. На той час Mavic був великою рідкістю, тому більшість завдань у них були успішними.

«Ми почали літати дроном і знаходимо на кордоні вишки, на яких з’явились якісь маяки. Доповіли командуванню. Після цього нам поставили ще ряд завдань, які ми успішно виконали. І вже через два місяці вдалої роботи мені дають звання молодшого сержанта. Таке ж звання отримав і мій побратим. Це було 1 серпня 2022 року. Командиром нашого відділення ставлять Карпенка і переводять нас у Сумську область, в район Путівля. Тоді ми вже були у складі 58­-ї бригади, але окремим підрозділом від ССО (ред. – Сили Спеціальних Операцій)», – пригадує Іван Залізний.

На Сумщині продовжили працювати як розвідники. Тоді займалися пошуком росіян у монастирях і у той же період почали працювати з великим дроном, який в народі називають «Баба Яга».

«У той період почався більш серйозний відбір хлопців для виконання важливіших і складніших завдань. Командуванню дуже подобались результати нашої роботи, тож і ми потрапили у так званий список за тим відбором. Нас усіх зібрали і кудись повезли, тоді ми не знали куди їдемо. Так опинилися у Лимані Луганської області».

Там, на наступний день після приїзду, ще навіть не оформивши військових квитків, групі з шести чоловік, у складі якої був і Дядя Ваня, дали перше важливе завдання в Серебрянському лісі. Деталі завдань Іван не розголошує через їх часткову секретність. У тому числі вони там облаштовували спостережні пункти, де чергували по дві доби.

«Обстріли були такими щільними, що ми не могли навіть вийти в туалет, ходили у пакети. Нам не давали навіть носа висунути. Найстрашніше було, коли працював ворожий танк, бо не було часу зреагувати, так як звук «виходу» і «приход» були майже одночасно. А ще ворог цілив по верхівках дерев, щоб розрив снаряда був угорі й осколки розліталися великою площею. Варто також зауважити, що в Луганській області скрізь пісок. Тобто, від найменшого снаряду тебе просто піском закидало і ти там відриваєш сам себе. Ми там нікому були не потрібні», – розповідає Іван.

На Луганщині він отримав друге поранення, внаслідок влучання авіабомби.

«І от нам повідомляють про ротацію. Дуже зраділи, бо на той час вже зрозуміли, що таке справжня війна. Думали нас вивезуть у Чернігівську область, відпустять до рідних, до дітей. Дорогою бачимо, що проїхали Слов’янськ, потім Крама­торськ, заїжджаємо у Констянтинівку. Зрозуміли, що це не ротація, а Донбас. Й одразу перше завдання – на позиції треба 3 чоловіки, вночі. Вивезли, викинули і сидимо там у норі. 29 серпня о 21:20 нас почали дуже «крити». Рахуємо прильоти, бо завдання – доповідати саме кількість вибухів та орієнтовно з чого стріляє ворог. 40 прильотів на нас. Тоді був зі своїм хрещеником і з Костею. Ми мали доповідати звідки летить, що стріляє».

Тоді, 29 серпня, він мав заступати о другій ночі. Але заступив його хрещеник. Сказав Дяді Вані йти відпочивати, на що той відмовив і залишився. Чергували удвох. Тоді вони нарахували 40 «прильотів» і мали доповісти про це командуванню.

«У нас там нора десь метрів дев’ять. От щойно хрещеник спустився туди для доповіді… і просто в мить у мене перед очима дитячий садок, як іду до школи… Це було в долі секунди. То був вибух 120-­ї міни. У мене на тілі щось дуже запекло, кладу руку – відчуваю липке. В цей момент втратив свідомість. Коли прийшов до тями, кричу: «Андрій де, де Андрій». Та він вже був не живий. Йому прилетіло в шию і в серце. Я почав передавати по рації, а вона то відповідає, то ні. Далі я два кілометри йшов сам, майже не пам’ятаю нічого. Просто йшов. А поряд хтось ніс хрещеника. Потім, як була евакуація, після того, як мене обкололи, ми виїжджаємо у Дружківку і знову прильот по машині. Великий осколок прорізав дірку за 15 см від мене. Далі я вже пам’ятаю, як мене роздягають. У Дружківці. Наді мною лікарі», – розповідає ветеран.

З тяжким пораненням Івана Залізного доправили до лікарні в Лозову. Там лікували 14 днів і з осколком у тілі виписали, вказавши у документах, що поранення слабке. Потім відправили на 30 днів додому на реабілітацію. Але вже на 22-­й день у Івана пішла загроза зараження, тому він одразу звернувся до лікарів у столиці. Там йому витягли осколок, рани зашили. Вже на наступний день зателефонували з частини й попередили, як не повернеться – оголосять, як в СЗЧ.

«Мені в Києві витягли осколок, а на другий день телефонують із частини – повернутися в Бахмут, бо оголосять у СЗЧ. А у мене все офіційно за документами, з попере­дженням ТЦК та СП і все інше, тож у частині згодом говорять, щоб найближчими днями був на ВЛК в Чернігові. Приїжджаємо туди, роздягаюся, а в мене шви розходяться, все тече і кровить. Вони пишуть ще на 30 днів додому на реабілітацію. Дірка в тілі була на чотири пальці, все гнило. Тож дружина всі ці 30 днів лікувала мене».

Після цього військовий повернувся в частину, в Бахмут і вже на наступний день, попри рану, яка не загоїлась, його відправили на позиції.

«Так я і ходив на позиції, у бронежилеті, з навантаженням і з відкритою раною. Я ж дуже орієнтуюся у лісах, бо це моя стихія. Мені не потрібні були спеціальні засоби, я міг і групу вивести і завести без навігаторів».

Далі підрозділ Івана перевели у Сумську область, на кордон із РФ. Там командир ставить доволі складне завдання.

«Командир говорить: «У нас складна ситуація, але ви зможете сьогодні зробити дуже важливий виїзд, тільки це за кордон». Ми були спочатку шоковані, як це – на територію росії. Ми тоді поняття не мали, як це взагалі можливо. Нам просто сказали, що поїдете по навігатору машиною, там чекатимуть люди. Там були ворожі позиції і треба було вивезти звідти усю зброю. Ну ми вночі поїхали, ще й музику увімкнули, спокійно так було. Задоволені їхали, з однією увімкненою фарою. Завдання виконали. Командування подякувало, дали грамоту й одразу після цього завдання нас відібрали 6 чоловік і говорять: «Сьогодні увечері їдете в Курськ». Ну в Курськ так у Курськ. Ми їдемо, ще було світло, тією ж дорогою, що і минулої ночі. Дивимося, а скрізь знаки «міни», повсюди заміновано. Я весь спітнів, усі їдуть мовчки. Скрізь розбита техніка, воронки. Заїжджаємо в Суджу. На фермах корови ревуть, коні бігають, все у крові, сморід, води і світла немає, свині побиті. Людей взагалі немає», – пригадує Іван про початок «Курської операції».

Їхнім завданням було зайти на висоту № 206 і тримати її. Це було 30 серпня 2024 року. Тоді Дядя Ваня зі своїми побратимами були вже у складі 54-ї ОРБ (особливий розвідувальний батальйон). Їх було четверо, а згодом доєдналися ще 14 побратимів з іншого підрозділу.

«Ворог знав, що ми на висоті, тож щойно сідало сонце, нас закидали гранатами, газами і FPV. Ми не могли ні вести бій, ні висунути носа із нори. В якийсь момент стало дуже складно триматися і ми між собою почали вирішувати, або виходити і в полон, або тут залишатись. Хлопці сказали, що залишаться. А ми в чотирьох мали вийшли, на іншу позицію. Ми пройшли метрів 200, по нас приїжджа­ють забрати і не встигли ми проїхати і трішки, як наїхали на протитанкову міну. Там було багато таких мін, але нам просто пощастило. Розірвало лише машину, а інші міни не підірвалися».

Це було його останнє завдання. Потім евакуація в Суми, переїзд до Києва, знову лікування та звільнення за віком.

Прилуки оперативні.