| о ф ╕ ц ╕ й н и й в е б - п о р т а л м ╕ с т а п р и л у к и | ||
|
|
|
|
|
|
 |
 |
Генерал-майор, начальник генерального штабу 42╖ гвард╕йсько╖ див╕з╕╖, яка зв╕льняла Прилуки в╕д н╕мецько-фашистських загарбник╕в, почесний громадянин Прилук. Депутат Прилуцько╖ м╕сько╖ ради 5 скликання, член фракц╕╖ "Батьк╕вщина", головний л╕кар Прилуцько╖ м╕сько╖ дитячо╖ л╕карн╕, почесний громадянин м╕ста.
Георг╕й Вороний в науковому св╕т╕ в╕домий як вчений виняткових математичних зд╕бностей, який за сво╓ коротке життя встиг започаткувати к╕лька нових наукових напрямк╕в: анал╕тично╖ теор╕╖ чисел, алгебрично╖ теор╕╖ чисел, геометр╕╖ чисел. Визначним феноменом ╓ той факт, що побудован╕ Г.Вороним математичн╕ об'╓кти виявилися дуже зручним ╕нструментом для досл╕дник╕в самих р╕зних галузей знань: кристалограф╕╖, ф╕зики, астроном╕╖, електрон╕ки, рад╕ац╕йно╖ ф╕зики, х╕м╕╖, комп'ютерно╖ граф╕ки, проблем штучного ╕нтелекту, х╕м╕чно╖ ╕нженер╕╖, проблем розп╕знавання образ╕в, офтальмолог╕╖, м╕кроб╕олог╕╖ тощо.
Саме в наш час роботи Г.Вороного стали у пригод╕ та високо поц╕нован╕ фах╕вцями у багатьох кра╖нах св╕ту: Англ╕╖, США, Канад╕, Франц╕╖, ╤спан╕╖, Швейцар╕╖, Дан╕╖, Н╕дерландах, Швец╕╖, Ф╕нлянд╕╖, Н╕меччин╕, ╤тал╕╖, Польщ╕, Чех╕╖, Австрал╕╖, Латв╕╖, Рос╕╖, Япон╕╖, Нов╕й Зеланд╕╖, Гон-Конгу тощо. Г.Вороний ╓ одним ╕з найб╕льш цитованих математик╕в св╕ту. Сайт в ╤нтернет╕ Voronoi diagrams нал╕чу╓ б╕льш як 100 000 WEB стор╕нок. С╕м'я Вороних, основним принципом виховання в як╕й було: не дбати про себе, про багатство, нав╕ть не про славу, а лише про Укра╖ну - дала нашому народу ряд неперес╕чних особистостей. Досить згадати батька вченого Феодос╕я Вороного - професора Н╕жинсько╖ та директора Прилуцько╖ г╕мназ╕╖, який ще за час╕в свого навчання у Ки╖вському ун╕верситет╕ в╕др╕знявся сво╓ю громадянською позиц╕╓ю (цей факт в св╕й час в╕дзначала О.Пч╕лка), брав д╕яльну участь у створенн╕ та робот╕ безкоштовних нед╕льних шк╕л для роб╕тничо╖ молод╕. Разом ╕з синами (╖х у нього було тро╓) вони перетворили Журавку у певний осередок культури, побудували школу, в╕дкрили б╕бл╕отеку. Один ╕з син╕в Георг╕я Вороного - Юр╕й, - став вченим-х╕рургом, в╕н першим у св╕т╕ зробив пересадку нирки людин╕ (1934 р╕к). Чи багато кому в Укра╖н╕ нин╕ в╕домий цей факт? В 30-т╕ роки над могилою Г.Вороного було вчинено наругу, дехто ╕з член╕в його родини розд╕лив траг╕чну участь св╕домо╖ укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, поплатившись свободою та нав╕ть життям. "Cамост╕йна Укра╖на" число 37 (530), 1-7 жовтня 2003 року
Г. ╫ала╜ану було доручено досл╕дити положення селян, потерп╕лих в╕д неврожа╖в, та дати запомогу хл╕бом ╕ коштами найб╕льш потерп╕лим, — що й дало початок у 1871 першому в Укра╖н╕ ощадно-позичковому товариств╕.
У 1873—1875 роках — голова П╕вденно-Зах╕дного в╕дд╕лення Рос╕йського географ╕чного товариства. Був особисто знайомий ╕ листувався з Шевченком, Максимовичем, Кул╕шем, Антоновичем та ╕ншими.
Б╕ла л╕лея укра╖нсько╖ поез╕╖
У грудн╕ 1956 року два чудов╕ укра╖нськ╕ поети - Любов Забашта й Андр╕й Малишко - по╓дналися в одну родину. Прожили разом майже 14 рок╕в, доки Андр╕я Сам╕йловича не вирвали з╕ св╕ту хвороби.
Одна за одною б╕лими лелеками вил╕тали у св╕т зб╕рки поез╕╖ та прози Любов╕ Забашти. У ╖╖ творчому доробку - близько трьох десятк╕в поетичних та прозових книг. З-пом╕ж них - зб╕рки поез╕й "Кв╕т папорот╕", "Гн╕здо голубки", "П╕сня ╕ хл╕б", п'╓си "Вес╕лля в Тернах", "Кам'ян╕ потоки", драматичн╕ поеми "Тернова доля", "Д╕вчина з легенди", "Роксолана", роман "Крилат╕ мо╖ корабл╕", пов╕сть "Будинок мого дитинства", зб╕рка вокальних твор╕в на слова поетеси "Вербиченька", пов╕сть "Спалення мадонни", книги для д╕тей "Паляниця б╕лолиця", "Коли я виросту", "Дощик ╕ веселка", "П╕сня зеленого л╕су". Рос╕йською мовою виходили зб╕рки "Слово имеет женщина", "Дружба", "Мальвы на камне", "Дерево моих надежд", "Земля Антеев", "Есть вечная любовь". 21 липня 1990 року п╕д час л╕кування у Хм╕льнику не витримало серце поетеси. Любов Васил╕вна полинула за обр╕й.
Юр╕й В╕кторович вид╕лив м╕льйон гривень на газиф╕кац╕ю с╕л. Плану╓ спорудити пам'ятник нашому земляков╕, великому см╕хотворцю, народному артисту Укра╖ни Микол╕ Яковченку, реконструювати Театральну площу, Центральну площу, паркову та ╕сторичну зони м╕ста. Завершу╓ кап╕тальний ремонт прим╕щення кра╓знавчого музею. Це, як каже сам Юр╕й В╕кторович, лише початок його добрих справ, котр╕ плану╓ зд╕йснити на прилуцьк╕й земл╕. В 2007 роц╕ земляку-меценату було присво╓но звання Почесного громадянина м╕ста. А в Ки╓в╕ йому вручено в╕дзнаку Черн╕г╕вського земляцтва.
Народився Юр╕й В╕кторович Копт╓в 19 липня 1962 року в Прилуках. Оск╕льки 9-та школа була, як кажуть,п╕д боком, то малого Юру в╕ддали саме до не╖, де й навчався два роки, а пот╕м перевели в 1-шу школу. Одночасно в╕дв╕дував музичну школу по класу баяна ╕ домбри, Будинок п╕онер╕в, де навчався малюванню. Св╕тлана Б╕рюзова, яка на той час т╕льки прийшла викладачем у музичну школу, пам'ята╓ юне обдарування. Зак╕нчивши школу, як ╕ б╕льш╕сть юнак╕в, щоб бути поряд з р╕дними, п╕шов навчатись в г╕дромел╕оративний техн╕кум. Та провчившись р╕к, зрозум╕в, що ця профес╕я не для нього.. Ще малим хлопчиком, слухаючи ц╕кав╕ розпов╕д╕ про геро╖зм ╕ в╕двагу танк╕ст╕в у роки в╕йни, загор╕вся бажанням стати танк╕стом, продовжити справу д╕да ╤вана. ╤ ось юнак уже навча╓ться у Ки╖вському в╕йськовому танковому училищ╕. Тут йому подобалось навчання, суворий порядок ╕ дисципл╕на, до яко╖ привчав д╕д його ще змалку. ╤ коли приходила думка про легше цив╕льне життя, згадував розпов╕д╕ д╕да, який пройшов через страх╕ття двох во╓н. Думав що не п╕дведе його, буде достойним продовжувачем роду. Та через два роки через недугу довелося зв╕льнитись з училища. Повернувшись у Прилуки, Юра завербувався ╕ за комсомольською пут╕вкою 1983 року по╖хав да Далекий Сх╕д, в Комсомольськ-на-Амур╕, на буд╕вництво металург╕йного заводу. Енерг╕йного ╕н╕ц╕ативного хлопця поставили командиром буд╕вельного загону, згодом - начальником буд╕вництва. Заочно зак╕нчив буд╕вельний ╕нститут. Проявив себе талановитим буд╕вельником, чудовим орган╕затором. Тут же в╕н по╓днав свою долю з вродливою, жвавою б╕лорускою ╤риною. У 1985 роц╕ Юр╕я В╕кторовича перевели до Москви. Разом з дружиною поселили в гуртожиток. А коли в 1986 роц╕ народилося ╖хн╓ сонечко – Катруся, дали б╕льшу к╕мнату. Сво╓ перше приватне п╕дпри╓мство в Москв╕ в╕дкрив у 1989 роц╕, а б╕знес у житловому буд╕вництв╕ - в 1993 роц╕. З дев'яностих рок╕в в╕н - директор буд╕вельно╖ компан╕╖ „Дон-Буд“. Завдяки Юр╕ю В╕кторовичу Москву прикрасив житловий комплекс „Червон╕ в╕трила“ на берез╕ Москви-р╕ки (де зараз ╕ живе с╕м'я у двок╕мнатн╕й квартир╕), „Сьоме небо“ б╕ля Останк╕нського ставу, „╤змайл╕вський“ житловий квартал „Воробйов╕ гори“. Пишаються москвич╕ ╕ побудованим п╕д кер╕вництвом Копт╓ва в 2005 роц╕ „Тр╕умф-Паласом“ заввишки понад 264 метри. Це найвищий житловий будинок ╢вропи, який занесений до книги рекорд╕в Г╕неса. У 2003 роц╕ Юр╕ю В╕кторовичу було присво╓но звання „Кращий буд╕вельник року“ Рос╕╖. Дума╓ зайнятися б╕знесом у Ки╓в╕. Бажа╓ ╕ дал╕ п╕дтримувати розвиток Прилук у соц╕ально-економ╕чному та культурно-мистецькому напрямку. Р╕дний Прилуцький край залишився в його серц╕ на все життя. Зв╕дси в╕н майже кожного л╕та ╖здив в╕дпочивати до бабус╕ в Горбач╕вку. Тут в╕н сп╕лкувався з природою, ближче п╕знавав народн╕ ремесла, тяжку селянську працю. У в╕льний час ганяли з двоюр╕дним братом Льонею м'яча, грали в футбол, каталися на велосипед╕. На все життя запам'яталась д╕дова наука, що досягти поставлено╖ мети можна лише завзят╕стю, ц╕леспрямован╕стю. Якось, катаючись з Льонею на велосипед╕, загубили дуже важливу деталь з нього. Трохи пошукавши, похмур╕ прийшли додому, в╕дчуваючи що отримають прочухана. Д╕д, вислухавши ╖х, сказав, щоб краще шукали: „╤д╕ть ╕ повертайтеся т╕льки тод╕, коли знайдете деталь“. Довго довелось шукати, але повернулись рад╕сн╕ ╕ задоволен╕. Поставлено╖ мети досягли. Науку д╕д╕в, ╖х житт╓ву мудр╕сть Юр╕й запам'ятав на все життя. Хоч де б в╕н жив, чим би в╕н не займався, завжди згадував ╖х, зв╕рявся з ╖хн╕ми поглядами на життя. Щоб бути ближче до р╕дно╖ земл╕, коли нема╓ можливост╕ побувати на Прилуччин╕, поряд з Москвою, в м╕ст╕ Юр'╖вську, побудував дачу. Сюди в╕н перев╕з селянське знаряддя прац╕ з Горбач╕вки: прядку, греб╕нь, греб╕нку, днище ╕ нав╕ть ткацький верстат, ступу, бабусин самовар. Милу╓ око в╕зок з дерев'яними колесами. Все нагаду╓ т╕ неповторн╕ далек╕ роки, як╕ в╕н пров╕в на Прилуччин╕, в Горбач╕вц╕. Часто згаду╓ р╕чку Удай, куди б╕гав у дитинств╕ купатись... Все це дороге Юр╕ю В╕кторовичу ╕ таке миле. Разом з дружиною ╤риною дали пут╕вку в життя сво╖й донечц╕ Катрус╕, яка вже зак╕нчила академ╕ю ╕мен╕ Пл╓ханова. Катя не забува╓ свою бабусю Л╕д╕ю ╤ван╕вну, нав╕ду╓ться до не╖ у Прилуки. Хочеться побажати нашому земляков╕ Почесному громадянину Прилук Юр╕ю В╕кторовичу Копт╓ву, щоб р╕дна земля наснажувала на подальш╕ добр╕ справи, як╕ в╕н робить для прилучан. Гвард╕╖ полковник, ветеран Велико╖ В╕тчизняно╖ В╕йни, учасник 4-ох парад╕в Перемоги, почесний громадянин м╕ста.
Великим розумом ╕ добрими справами заявив про себе у наш╕м кра╖ син Аврама - Марко Аврамович, який власне ╕ був родоначальником цього великого ╕ знаменитого в Гетьманщин╕ роду, який на початку 19 стол╕ття розд╕лився на дв╕ г╕лки - Маркович╕в ╕ Маркевич╕в.
Заможного ╕ спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччин╕ величали не ╕накше, як "славетним паном Марком". Марко Аврамович мав добрий ма╓ток неподал╕к в╕д Прилук, у прим╕ських Сорочинцях. ╢ вс╕ п╕дстави вважати, що й сини його, ус╕ три Маркович╕ ╕ Настя Марк╕вна, саме там ╕ народилися. Родинн╕ перекази св╕дчать про те, що Марко побудував за сво╖ кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж запов╕том був ╕ похований у 1717 роц╕. Ус╕ Маркович╕ були т╕сно пов'язан╕ з Прилуками ╕ Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у р╕зних м╕стах ╕ м╕стечках Гетьманщини. Була у Маркович╕в ╕ гарна садиба на Ки╖вськ╕й вулиц╕ в Прилуках, у центр╕ старовинно╖ фортец╕, поряд з соборною церквою Пречисто╖ Свято╖, неподал╕к в╕д Ки╖всько╖ брами. Донька пана Марка - Настя, вийшла зам╕ж за гетьмана Укра╖ни ╤вана ╤лл╕ча Скоропадського ╕ домоглася ус╕м трьом сво╖м братам досягти досить високих пост╕в у в╕йськов╕й старшин╕. Д╕д М.А. Маркевича - ╤ван Андр╕йович - був людиною осв╕ченою, з╕брав велику й багату на той час приватну б╕бл╕отеку, мав ма╓ток в сел╕ Тур╕вц╕ Прилуцького полку ╕ будинок в Москв╕. Сво╓му сину Андр╕ю в╕н залишив близько 700 кр╕пак╕в та б╕льше 100 тисяч рубл╕в боргу. Андр╕й ╤ванович Маркевич служив дипломатом у Дрезден╕ ╕ Константинопол╕, чудово волод╕в ╕ноземними мовами, його дружиною стала графиня Анастас╕я Васил╕вна Гудович. Маючи блискуч╕ перспективи, одначе п╕шов у в╕дставку ╕ переселився до свого ма╓тку в Тур╕вц╕. Микола Андр╕йович Маркевич народився 7 лютого 1804 року в сел╕ Дунайц╕ Глух╕вського пов╕ту на Черн╕г╕вщин╕, в ма╓тку сво╓╖ прабабус╕. У чотирир╕чному в╕ц╕ в╕н уже ум╕в читати й писати рос╕йською, французькою й н╕мецькою мовами. У цей час в╕н жив то в Дунайц╕, то в Полошках на Глух╕вщин╕. З 1809-го по 1814 р╕к, Маркевич╕ мешкали спочатку в Васьк╕вцях, а пот╕м у Руд╕вц╕ на Прилуччин╕. 21 березня 1814 року батько в╕дв╕з Миколу в "домашню" школу П.П. Б╕лецького-Носенка в сел╕ Лапинцях п╕д Прилуками. Саме тут в╕н ╕ отримав грунтовну п╕дготовку для вступу до петербурзького Благородного панс╕ону при Головному педагог╕чному ╕нститут╕. Навчався М.А. Маркевич у Петербурз╕ в 1817-1820 роках. Його панс╕онними друзями були Михайло Гл╕нка - майбутн╕й композитор ╕ Лев Пушк╕н - молодший брат поета, серед його викладач╕в - майбутн╕й декабрист В.Кюхельбекер. Маркевич близько з╕йшовся й подружився з Олександром Пушк╕ним. Мабуть, п╕д враженням в╕д ц╕╓╖ дружби, в╕н ╕ почав, з ранн╕х рок╕в захоплюватися поез╕╓ю. Уже у ш╕стнадцятил╕тньому в╕ц╕ в╕н написав св╕й перший в╕рш, вм╕щений поетом В.А. Жуковським на стор╕нках журналу "Невский Зритель" у 1820 роц╕. П╕д час навчання в панс╕он╕, Микола Андр╕йович добре опанував музику, навчився гр╕ на фортеп╕ано у в╕домого московського п╕ан╕ста-в╕ртуоза Джона Ф╕лда. На вимогу батька, Микола Андр╕йович був змушений залишити панс╕он ╕ в лютому 1920 року вступити на в╕йськову службу - юнкером Курляндського драгунському полку. Служба його продовжувалась не довго, десь на початку 1624 року поручик Маркевич ╕де у в╕дставку й поверта╓ться у село Тур╕вку на Прилуччин╕. Але користь в╕д перебування у в╕йську без сумн╕ву була. Поету В. Жуковському Маркевич писав: "Вступив в службу, я много потерял времени для наук, но в службе я стал поэтом". Окр╕м того, служив Микола Андр╕йович в Укра╖н╕, штаб 2-╖ арм╕╖, до яко╖ входив полк, перебував у Тульчин╕. Там в╕н познайомився з майбутн╕ми декабристами, познайомився ╕ сп╕лкувався з Павлом Пестелем. Залишивши в╕йськову службу, Микола Андр╕йович одружився з донькою прилуцького пом╕щика Уляною Олександр╕вною Ракович ╕ остаточно поселився в Тур╕вц╕. Але це не завадило йому жити повнокровним життям, в╕н трима╓ пост╕йний зв'язок з укра╖нською ╕нтел╕генц╕╓ю, в╕дв╕ду╓ Петербург ╕ Москву. В журнал╕ "Московский Телеграф" друку╓ ц╕лу низку в╕рш╕в: "Сон-трава", "Удавленик", "Гетьманство", "М╕дний бик", "В╕дьма", "Русалка" та ╕нш╕, як╕ схвально були зустр╕нут╕ столичними читачами. У 1831 роц╕ з'явилася й перша його книжка, надрукована в Москв╕ п╕д назвою "Украинские мелодии. Соч. Ник. Маркевича", до яко╖ ув╕йшло 36 в╕рш╕в молодого поета, написаних у романтичному дус╕. У сво╖х творах в╕н широко використав з╕бран╕ ним, в основному на Прилуччин╕, народн╕ поетичн╕ сюжети й п╕сн╕, фольклорн╕ та етнограф╕чн╕ матер╕али. Не забував Микола Андр╕йович ╕ про музику. Ус╕ його "мелод╕╖" були покладен╕ ним на музику, до кожно╖ з них в╕н написав ноти, видан╕ окремою зб╕ркою в Москв╕ 1840 року п╕д назвою "Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем". Захоплення музикою не згасало у нього на протяз╕ усього життя. Лев Жемчужников був власником велико╖ рукописно╖ зб╕рки укра╖нських народних п╕сень ╕ дум з нотами, написано╖ й п╕дготовлено╖ Маркевичем до друку, яка так ╕ не побачила св╕т. Б╕льш як 35 рок╕в прожив Маркевич у сел╕, Тур╕вка стала йому р╕дною дом╕вкою й джерелом для творчого натхнення. Саме тут в╕н п╕знав життя й побут сво╖х земляк╕в. Ось як тепло од╕звався про нього один ╕з добрих друз╕в Тараса Шевченка Микола Макаров: "Его добродушная простота, доступность и умение говорить с народом на его родном языке, не только располагали к нему сердца его крестьян и слуг, которые обращались с ним, как с другом, но внушали окрестным поселянам особенную любовь и доверие к этому редкому пану. Соседние крестьяне приходили к нему советоваться по свои делам, разрешить спор или просто потолковать с "разумным паном". Немало добрих сл╕в про Маркевича сказав ╕ Лев Жемчужников, а ще в╕н згадував: "Николай Андреевич часто гостил в Сокиринцах, где ему всегда были рады не только родные, но и знакомые. Бывало входит с люлькой во рту, довольный и счастливый, кудри его седые развеваются, сам сияет, как солнце, и все вокруг него оживляется". Пост╕йно проживаючи в самому серц╕ Гетьманщини, Микола Андр╕йович багато уваги прид╕ляв вивченню ╕стор╕╖ та збиранню ╕сторичних документ╕в Козацько╖ держави. Ще в юному в╕ц╕ в╕н в╕дчував потребу створити енциклопедичний словник, в якому б кожна людина могла знайти ╕сторичн╕, географ╕чн╕, статистичн╕ дан╕ про Укра╖ну, б╕ограф╕╖ видатних укра╖нц╕в. Задум був гранд╕озний ╕ можна т╕льки дивуватися з того, як активно ╕ усп╕шно зд╕йснював його Маркевич. Протягом 10 рок╕в в╕н склав б╕льше 100 тисяч статей для словника, записавши ╖х в алфав╕тному порядку в 30-ти величезних зшитках. Якби в╕н був виданий повн╕стю, то його об'╓м складав би 11 том╕в по 600 стор╕нок кожний. Маркевич писав В.Жуковському: "… я с проседью стал писать свой словарь, я поседею совсем, его переписывая, а между тем издать я не могу его без помощи правительства". На жаль, лише невелика частина ц╕╓╖ роботи була опубл╕кована 1836 року в Москв╕ п╕д заголовком "Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства". Автор хот╕в продовжити видання окремими книжками, але д╕знавшись, що передбачалося видати "Энциклопедический лексикон", в якому брали участь "ученейшие особы империи", в╕н припинив друкувати словник, хоча й пот╕м дуже жалкував про це. Можливо саме це й спонукало Маркевича збирати матер╕али для написання укра╖нсько╖ ╕стор╕╖. Це також була його давня запов╕тна мр╕я, нав╕яна ще великим рос╕йським поетом Василем Жуковським. Фактично збирати ╕сторичн╕ матер╕али в╕н розпочав уже задовго до цього, досл╕джуючи географ╕ю, економ╕ку, п╕сенний ╕ поетичний фольклор, життя ╕ побут простого народу. Уже було написано чимало ╕сторичних нарис╕в, а деяк╕ з них ╕ опубл╕кован╕ в часописах: "Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого" ("Маяк", 1840 р. № 5), "Гетманство Барабаша" ("Русский вестник", 1841 р., том 2), "Мазепа" ("Маяк", 1841 р. №№ 23, 24, 1842 р. № 1). 1842 року робота над п'ятитомною укра╖нською ╕стор╕╓ю була зак╕нчена ╕ видана в Москв╕ п╕д назвою "История Малороссии". Ця велика й зм╕стовна праця викликала немало в╕дгук╕в ╕ реценз╕й, причому, майже вс╕ позитивн╕. Чи не найпершою з'явилася реценз╕я Савель╓ва в осв╕тянському "Журнале Министерства народного просвещения", у н╕й говорилося, що труд Маркевича "…должно причислить к замечательным приобретениям отечественной литературы", що автор "…собрал много новых, важнейших сведений и написал сочинение, отличающееся правильным взглядом на предмет и живым одушевленным языком". А ось у журнал╕ "Библиотека для чтения" автора звинувачували в ус╕х гр╕хах, наголошуючи на тому, що в╕н написав ╕стор╕ю "микроскопической страны", в як╕й "…не более миллиона жителей и сорок тысяч разбойного козацкого войска". Ще категоричн╕шим у сво╖х висновках був один ╕з в╕домих мислител╕в, ╕ в той же час запеклий рос╕йський шов╕н╕ст В╕ссар╕он Б╓л╕нський: "Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории в строгом значении этого слова не имела". Мабуть, саме "История Малороссии" й була причиною того, що п╕сля ╖╖ виходу в св╕т, майже 15 рок╕в не з'явилося жодно╖ друковано╖ прац╕ Маркевича. Вони почали друкуватися лише п╕сля смерт╕ ╕мператора Миколи ╤. Але Микола Андр╕йович продовжував пл╕дно працювати, бо саме в цей час ним був складений словник укра╖нсько╖ мови, до якого ув╕йшло 45 тисяч сл╕в, а також присл╕в'я, приказки, казки, п╕сн╕, старовинн╕ ун╕версали, листи, л╕тописи, ╕сторичн╕ акти. Як т╕льки з'явилася можлив╕сть, Маркевич друку╓ ц╕лу низку сво╖х роб╕т: "О климате Полтавской губернии. Москва, 1850", "О пчеловодстве Полтавской губернии. Москва, 1850", "Об овцеводстве Полтавской губернии. Москва, 1851", "Историческое и статистическое описание Чернигова. Чернигов, 1852", "О народонаселении Полтавской губернии. Киев, 1855", "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Киев, 1860". М.А. Маркевич був добре знайомий з Тарасом Шевченком. З ним в╕н п╕дтримував тепл╕ дружн╕ стосунки на протяз╕ всього життя. Шевченко часто зустр╕чався з Маркевичем ╕ в Петербурз╕, ╕ п╕д час по╖здок в Укра╖ну. Тарас Григорович звертався за порадами до ╕сторика п╕д час написання "Гайдамак╕в", а також у зв'язку з роботою над офортами на ╕сторичну тематику. Саме йому в╕н присвятив свого чудового в╕рша "Бандуристе, орле сизий", покладеного згодом на музику. Микола Андр╕йович був також ╕ невтомним збирачем ╕ колекц╕онером старовинних ╕сторичних документ╕в. За багато рок╕в ним був створений у Тур╕вц╕ багатющий ╕сторичний арх╕в, до якого входили р╕дк╕сн╕ стародруки, ╕сторичн╕ манускрипти, гетьманськ╕ ун╕версали, листи видатних д╕яч╕в Укра╖ни й Рос╕╖, етнограф╕чн╕ записи. Майже вс╕ документи являли собою ориг╕нали, найстар╕ш╕ з них сягали к╕нця 16 стол╕ття. А всього арх╕в Маркевича нал╕чував 12 тисяч рукопис╕в укра╖нською, турецькою, татарською, польською, рос╕йською, французькою, н╕мецькою, латинською, грецькою, грузинською, в╕рменською мовами. Майже половину з них в╕н устиг класиф╕кувати, описати ╕ ввести до каталогу. Йому надзвичайно везло у його пошуках ╕ збиранн╕ старовинних книжок ╕ документ╕в. Ус╕, хто його знав ╕ любив, вважали сво╖м обов'язком подарувати йому якусь старовину з╕ сво╖х домашн╕х скарб╕в. У спадщину йому передали предк╕вськ╕ документи генерального п╕дскарб╕я Андр╕я Марковича, папери гетьман╕в ╤вана Скоропадського, Кирила Розумовського, родинн╕ зб╕рки Кочубе╖в ╕ Гудович╕в. Полковник П.╤. Горленко подарував йому "дорогоц╕нну колекц╕ю рукопис╕в", б╕льш╕сть ╕з яких стосувалася 1600-х рок╕в. Досл╕дник життя ╕ творчост╕ Маркевича В.╤. Маслов зазначав: "В ма╓тку сво╓╖ т╕тки П.╤. Скоропадсько╖ в с. Дунайц╕ Глух╕вського пов╕ту в╕н знайшов у коморах дв╕ скрин╕ з╕ старовинними рукописами, як╕ передали в його розпорядження. 1822 р. п╕д час огляду будинку ╕ книгозб╕рн╕ П.О. Румянцева в с. Ташан╕ Переяславського пов╕ту Маркевич так ласкаво об╕йшовся з карликом-ключарем будинку, що в╕н надав йому можлив╕сть при╓днати до арх╕ву ст╕льки фельдмаршальських автограф╕в ╕ плян╕в, ск╕льки в той час м╕г вм╕стити ек╕паж Маркевича. Пот╕м з таким же усп╕хом ще трич╕ довелось Маркевичев╕ вилучати справи з Ташансько╖ книгозб╕рн╕ Румянцева. Перебуваючи 1826 року в Полтав╕, Маркевич в╕д ╤.П. Котляревського ╕ полтавського в╕це-губернатора одержав в╕домост╕, що в одному з льох╕в гостинного двору продають б╕бл╕отеку родич╕в ╤.Ф. Богдановича. Купивши там 400 том╕в книжок, у додачу до них в╕н одержав ще ╕ вс╕ рукописи, що були в книгозб╕рн╕, ╕ м╕ж ними "Келейный Летописец" Дм. Ростовського." Тяжко захвор╕вши в 1850 роц╕, Микола Андр╕йович почав турбуватися про долю сво╖х арх╕вних скарб╕в, ц╕ну й вагу яких в╕н добре знав. 1851 року в "Отечественных записках" вм╕щена його стаття з проханням допомогти у публ╕кац╕╖ ще н╕кому нев╕домих ╕сторичних документ╕в з його арх╕ву. Редакц╕я журналу зазначала: "Н.А. Маркевич, известный автор "Истории Малороссии", в продолжении многих лет собирал разные редкие рукописные памятники и собрал теперь в свой архив 12000 рукописей, из которых многие могут служить драгоценным материалом для русской истории. Не желая далее скрывать от взоров исторической критики эти материалы, г. Маркевич решился постепенно издавать их". Але хвороба не дозволяла йому пере╖хати до столиц╕, або до Петербурга й розпочати задуману працю. Тод╕ Маркевич, у 1859 роц╕, незадовго вже до сво╓╖ смерт╕, пропону╓ передати св╕й арх╕в тому, хто погодиться на його публ╕кац╕ю, з тим, щоб зберегти й оприлюднити: "этособрание материалов, столь богатое, столь полное интереса, разнородное, полезное для истории, статистики, этнографии, художества, столь увлекательное для романиста, музыканта, поэта, живописца и едва ли имеющее себе подобное в руках частного владельца". Уже зовс╕м хворим, в останн╕ дн╕ свого життя, Микола Андр╕йович наважу╓ться передати з╕бран╕ ним ╕сторичн╕ скарби ╕ншому в╕домому досл╕днику й колекц╕онеру ╤.Я. Лукашевичу, який все таки збер╕г його майже повн╕стю ╕ передав сво╖м спадко╓мцям. На жаль, молодш╕ Лукашевич╕ аж н╕як не були укра╖нськими патр╕отами, тому мабуть ╕ передали арх╕в Маркевича до Румянцевського музею в Москву. Там в╕н, у знаменитому Пашковому дом╕, збер╕га╓ться й дос╕. Нин╕ це фонд рукописних колекц╕й Рос╕йсько╖ державно╖ публ╕чно╖ б╕бл╕отеки. Микола Андр╕йович помер 21 липня 1860 року в сво╓му тур╕вському ма╓тку. Поховали його в родовому склеп╕ б╕ля церкви Вс╕х Святих, в посадженому й виплеканому ним розк╕шному саду, що прив╕льно розкинувся на правому берез╕ тихого Переводу, навпроти села Тур╕вки. Подружжя Маркевич╕в мало п'ятьох син╕в: Андр╕я, Олександра, Володимира, Михайла ╕ Миколу, як╕ достойно продовжили цей славетний р╕д. ╢ й зараз ще чимало нащадк╕в славетного ╕сторика, яких доля розкидала по вс╕х св╕тах. Десь рок╕в 15 тому прилуцьк╕ кра╓знавц╕ розшукали м╕сце в Тур╕вц╕, де був похований Микола Маркевич ╕ в червн╕ 1989 року, сво╖ми руками, толокою, спорудили йому скромний пам'ятник. У Прилуках збер╕гся будиночок на вулиц╕ Котляревського, побудований в садиб╕ Маркевич╕в. Тут жив до революц╕╖ 1917 року онук ╕сторика Микола Миколайович Маркевич - голова Прилуцько╖ пов╕тово╖ Земсько╖ управи, людина дуже поважна ╕ шанована на Прилуччин╕. Зараз там знаходиться м╕ська й районна м╕л╕ц╕я. Будиночок, який потр╕бно б було в╕дм╕тити мемор╕альною дошкою, довго збер╕гався у перв╕сних об'╓мах ╕ формах ╕ лише в минулому роц╕ п╕сля пожеж╕ був перебудований. Хот╕лося б ще додати, що Маркевич ув╕чнив сво╓ ╕м'я, написавши "╤стор╕ю Малорос╕╖", до яко╖ завжди було неоднозначне ставлення. Рос╕йських шов╕н╕ст╕в вона дратувала за прославляння козацтва ╕ вони з обуренням писали, що ця ╕стор╕я написана "кровавой нагайкой Дорошенки", згодом, так╕ ж сам╕ шов╕н╕сти, але вже червон╕ взагал╕ затаврували автора "укра╖нським буржуазним нац╕онал╕стом" ╕ на всякий випадок Маркевича заборонили взагал╕, намагаючись повн╕стю стерти його ╕м'я з народно╖ пам'ят╕. Нин╕ Маркевич знову поверта╓ться до нас ╕ це дуже раду╓. В╕ддаючи йому належне нин╕ у Ки╓в╕ перевидана масовим тиражем його ╕стор╕я. З нагоди юв╕лею проходять урочистост╕ в Ки╓в╕, Черн╕гов╕ та й ось у нас теж. Риженко Григор╕й ╤ванович - кавалер орден╕в Червоного прапору, Слави трьох ступен╕в, Чкрвоно╖ з╕рки, В╕тчизняно╖ в╕йни, почесний громадянин м╕ста. Григор╕й ╤ванович Риженко народився 1923 року в Прилуках на Черн╕г╕вщин╕, працював зам╕сником директора по хозяйству Прилуцького медучилища. В комсомол╕ знаходився з 1938 року. З с╕чня 1945 року - член КПСС. Старшина запасу. На в╕йн╕ був сапером-разв╕дником. Особливо в╕дзначився в боях Корсунь-Шевченк╕вського угруповання фашист╕в, коли на закладених ╖м м╕нах по╕д╕рвались 3 танки та 2 самох╕дн╕ пушки. В район╕ Р╕вно прив╕в двох "язик╕в" - оф╕цера ╕ солдата. П╕д час форсування В╕сли переправив 2 взвода автоматчик╕в ╕, будучи пораненим, не покинув поля бою. На Одр╕ пляшками з запалюючою р╕диною вив╕в ╕з строю 2 ворожих танки, п╕д╕рвав амбразуру дзота, а обслуговуючих дзот 5 ворожих солдат та 1 оф╕цера взяв в полон.
У двадцятир╕чному в╕ц╕ ╤ван вступив на в╕йськову службу юнкером С╕верського к╕нно-╓герського полку. Через два роки його перевели до Нарвського гусарського полку. Але в╕йськова кар'╓ра не влаштовувала Скоропадського - 3 грудня 1832 року в╕н залишив в╕йсько ╕ вступив на цив╕льну службу чиновником у канцеляр╕ю Конотопського предводителя дворянства. 4 грудня 1838 року в╕н був зв╕льнений зв╕дти у чин╕ губернського секретаря. Два терм╕ни (1844-1850 рр.) обирався предводителем дворянства Прилуцького пов╕ту. В 1830 роц╕ Скоропадський одружився з ╢лизаветою Петр╕вною Тарновською; мав з нею трьох д╕тей - сина Петра та дочок ╢лизавету ╕ Натал╕ю. У спадок в╕д батьк╕в ╤ван Михайлович отримав великий над╕л земл╕ з хут╕рцем на берегах степово╖ р╕чечки Тростянець, притоку Лисогору.
Два роки (1851-1853) Скоропадський був предводителем дворянства Полтавсько╖ губерн╕╖, 8 кв╕тня 1851року ╤ван Михайлович став надв╕рним радником. Брав активну участь у визволенн╕ кр╕пак╕в ╕ щиро дбав про осв╕ту свого народу. 1865 року, коли в Укра╖н╕ ввели земське управл╕ння, ╤вана Скоропадського обрали на дуже почесну й в╕дпов╕дальну посаду - голови Прилуцько╖ пов╕тово╖ училищно╖ ради. П╕д╕бравши соб╕ доброго пом╕чника - ╤вана Павловича Мачуху, в╕н активно взявся за вв╕рену справу ╕ досяг у н╕й найкращих результат╕в. Невдовз╕ Прилуцький пов╕т пос╕в перше м╕сце на теренах Полтавщини за к╕льк╕стю шк╕л та учн╕в у них. Так, коли у сус╕дньому Лубенському пов╕т╕ нал╕чувалося 33 училища ╕ 558 учн╕в, то у Прилуцькому - 72 училища та 1237 учн╕в. 1867 року Скоропадський заснував панс╕он для п╕дготовки народних учител╕в; вихованцями цього закладу могли стати лише селянськ╕ д╕ти, кращ╕ випускники с╕льських училищ. Ус╕ вони перебували на повному утриманн╕ ╤вана Михайловича. 1870 року в╕дбувся перший випуск панс╕ону, п╕сля чого меценат закрив його, заснувавши натом╕сть перше у м╕ст╕ ж╕ноче початкове училище, що пропрацювало 10 рок╕в. Ц╕ла низка шк╕л та г╕мназ╕й в Укра╖н╕ завдячують сво╖м ╕снуванням саме Скоропадському. Як людина надзвичайно д╕яльна, чесна ╕ безкорислива, ╤ван Михайлович користувався беззаперечним авторитетом серед ус╕х, хто його знав. Вдячн╕ земляки близько 1870 року присво╖ли ╤вану Скоропадському, першому в ╕стор╕╖ нашого м╕ста, звання Почесного громадянина Прилук. ╤, як виняток, ╕з дозволу самого ╕мператора у м╕ськ╕й управ╕ поряд ╕з портретами ос╕б "царствуючого дому" пом╕стили портрет ╤вана Михайловича. Кр╕м того, прилучани назвали ╕менем Скоропадського вулицю, на як╕й знаходилася його садиба з прекрасним парком, що мав назву "Остр╕вки". Нин╕ - це територ╕я еф╕роол╕йного комб╕нату. Вулицю Скоропадську перейменували у 1919 роц╕, давши ╖й ╕м'я б╕льшовика-лен╕нця Бособрода - запеклого ворога укра╖нсько╖ державност╕ й незалежност╕. На мою думку, цю ╕сторичну несправедлив╕сть треба л╕кв╕дувати: повернути вулиц╕ перв╕сну назву, а також встановити на ╖╖ початку мемор╕альну дошку. ╤ван Михайлович Скоропадський мав у Прилуках ще одну садибу, зараз там знаходиться г╕мназ╕я № 1. У садиб╕ були великий будинок, що виходив фасадом на вулицю Ки╖вську, ╕ двоповерховий фл╕гель у парку. За незначну суму ╤ван Михайлович продав цю садибу м╕сту п╕д чолов╕чу г╕мназ╕ю, до заснування яко╖ в╕н доклав чимало зусиль ╕ кошт╕в. Скоропадський належав до заможних людей. У середин╕ Х╤Х стол╕ття у Прилуцькому пов╕т╕ Полтавсько╖ губерн╕╖ та Конотопському, Сосницькому й Глух╕вському пов╕тах Черн╕г╕всько╖ губерн╕╖ в╕н мав 2050 кр╕пак╕в ╕ 7 тисяч десятин земл╕. Головною метою свого життя ╤ван Скоропадський вважав створення небаченого у нашому кра╖ Тростянецького парку. Саме там, у Тростянц╕, в╕н жив ╕ творив диво, яким ось уже п╕втора стол╕ття не перестають милуватися люди. Ще 1833 року Скоропадський спорудив у Тростянц╕ головний панський д╕м ╕ розпочав буд╕вництво величезного парку. Улаштування штучних озер, г╕р, ущелин, мост╕в та альтанок, завезення з ус╕х к╕нц╕в св╕ту екзотичних рослин, дерев ╕ кущ╕в тривали до само╖ смерт╕ господаря. У результат╕ титан╕чно╖ прац╕ ╕ самого Скоропадського, ╕ вченого-сад╕вника Карла Шл╕нглофа, ╕ м╕сцевого сад╕вника Круподер╕, ╕ ще сотень ╕ сотень нев╕домих грабар╕в та сад╕вник╕в з'явився один ╕з найкращих дендролог╕чних парк╕в ╢вропи. ╤ван Михайлович славився сво╓ю гостинн╕стю й добротою, гарною господарською жилкою. За спогадами його онука - останнього гетьмана Укра╖ни Павла Петровича Скоропадського, у величезному тростянецькому ма╓тку, який сторожував усього лише один чолов╕к, н╕коли не було крад╕жок. Це красномовно характеризу╓ стосунки ╤вана Михайловича з п╕длеглими селянами ╕ загалом з ус╕ма оточуючими його людьми. В╕н понад усе любив природу, музику, укра╖нську народну п╕сню. Завдячуючи Скоропадському, Тростянець став культурним центром: у будинку господаря щотижня збиралися м╕сцев╕ пом╕щики ╕ проводили диспути, д╕лилися враженнями в╕д л╕тературних новинок, влаштовували концерти. Пост╕йними гостями Скоропадського були Галагани, Тарновськ╕, Милорадович╕, Маркевич╕. На сцен╕ домашнього театру виступали знаменит╕ на той час укра╖нськ╕ музиканти Заремби - Владислав ╤ванович ╕ його син Сиг╕змунд. Мандруюч╕ л╕рники й кобзар╕, яких Скоропадський обдаровував з особливою щедр╕стю, виконували старовинн╕ думи й п╕сн╕. ╤ван Михайлович дуже любив, щоб у його ма╓тку знаходилося багато гостей, ╕ тому вся садиба, ус╕ велик╕ й мал╕ фл╕гел╕, пост╕йно заселялися при╖жджими. Тут м╕сяцями жили письменники, художники, артисти. У Тростянц╕ подовгу перебував ╕ творив сво╖ полотна видатний живописець Микола Миколайович Ге. В╕н, до реч╕, намалював портрети Скоропадського ╕ вс╕х член╕в його с╕мейства. Портрет ╤вана Михайловича роботи Ге близько 30 рок╕в збер╕гався у Прилуцькому музе╖, але пот╕м його вивезли до Черн╕гова. Зараз портрет експону╓ться в обласному художньому музе╖. Достеменно в╕домо, що Скоропадський належав до когорти справжн╕х укра╖нських патр╕от╕в. Ст╕ни його тростянецького дому були зав╕шан╕ портретами гетьман╕в, почесне м╕сце серед них займали портрет ╤.С. Мазепи та к╕лька старовинних народних картин ╕з зображеннями легендарного народного героя - козака Мамая. Укра╖нськими патр╕отами виросли й д╕ти ╤вана Михайловича. Особливо це стосу╓ться його доньки - ╢лизавети ╤ван╕вни Милорадович, котра за власний кошт видавала укра╖нськ╕ книжки, засновувала школи й б╕бл╕отеки. Та найб╕льша ╖╖ заслуга перед укра╖нською культурою - заснування у 1873 роц╕ "Наукового товариства ╕м. Т.Шевченка" у Львов╕. Помер ╤ван Михайлович 8 лютого 1887 року. Поховали його у найчар╕вн╕шому куточку диво-парку, його улюбленого д╕тища. Ще й дос╕ на залишках мармурового пам'ятника на могил╕ Скоропадського збер╕га╓ться напис-заклинання пок╕йного до прийдешн╕х покол╕нь: "Любезный прохожий! Сад, в котором ты гуляешь, насажден мною: он служил мне утешением в моей жизни; если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада, ты сделаешь доброе дело". Днями за розпорядженням м╕ського голови Миколи Баб╕я буде г╕дно в╕дзначено 200-р╕ччя в╕д дня народження першого Почесного громадянина Прилук ╤вана Михайловича Скоропадського. 11 лютого представницька делегац╕я покладе кв╕ти до його могили у Тростянц╕, а 14 лютого, о 15-й годин╕, у кра╓знавчому музе╖ пройде урочистий зах╕д, учасниками якого можуть стати ус╕ бажаюч╕. Кр╕м того, задля в╕дновлення ╕сторично╖ справедливост╕ у буд╕вл╕ Прилуцько╖ м╕сько╖ ради невдовз╕ знову буде розм╕щено живописний портрет одного ╕з найдостойн╕ших наших земляк╕в - ╤вана Скоропадського. Георг╕й Гайдай, головний хранитель Прилуцького кра╓знавчого музею вик "Град Прилуки" №6 в╕д 9 лютого 2005 року Голова виконкому м╕сько╖ ради народних депутат╕в 1975 - 1985рр, почесний громадянин м╕ста.
Ветеран в╕йни ╕ прац╕, Голова ради ветеран╕в Прилук, почесний громадянин м╕ста. 1-ий секретар Прилуцького м╕ськкому Компарт╕╖ Укра╖ни 1985-1989рр, почесний громадянин м╕ста. Ген╕й з м╕ста над Уда╓м
Роль головного блазня укра╖нського театру ╕ к╕но радянсько╖ доби минулого стол╕ття ╕стор╕я в╕двела Микол╕ Яковченку, народженому 3 травня 1900 року у пров╕нц╕йних Прилуках на берегах тихоплинного Удаю у с╕м'╖ м╕щан Федора ╕ Параски Яковченк╕в. Батько майбутнього ком╕ка торгував рибою. Мати була домогосподаркою. Кр╕м Миколи, у с╕м'╖ виховувалося ще четверо д╕тей: брат Серг╕й, сестри Мар╕я, Олена, Олександра. Батьки робили все можливе, щоб дати д╕тям добру осв╕ту ╕ профес╕ю. ╤ сьогодн╕ у м╕ст╕ т╕, хто ╖х пам'ята╓, згадують про р╕дню Яковченк╕в як надзвичайно обдарованих ╕ осв╕чених людей.
Микола з братом Серг╕╓м сп╕вав у церковному хор╕, добре волод╕в грецькою мовою, зак╕нчив 2-е Прилуцьке вище початкове училище ╕мен╕ Кислих, навчався у Прилуцьк╕й ╓врейськ╕й г╕мназ╕╖. Те, що Микола не став торговцем, а блискуче його з╕грав у "Зайцях" багато рок╕в по тому, мусимо завдячувати ╢вген╕╖ Петр╕вн╕ Базилевськ╕й, актрис╕ трупи Миколи Садовського, яка при╖хала до Прилук 1918 року ╕ створила аматорський театр. Цього ж року повернувся до м╕ста актор ╤ван Микитович Ярошенко, яким було орган╕зована художня самод╕яльн╕сть на Куст╕вцях. Створення актором Пилипом Олекс╕йовичем Хмарою народного театру, де були зад╕ян╕ кращ╕ творч╕ сили м╕ста початку стол╕ття: згадана ╢.П. Базилевська, О.С. Кохан╕вська, Л.╤. Жиленко, У.А. Костяна, В.О. Чановська. Все склало ту творчу атмосферу, в як╕й зростав талант майбутнього ком╕ка. Про його перше перевт╕лення згадувала сестра Олександра, яка, прийшовши на спектакль за участю брата, просто його не вп╕знала. "Коля, а чому ж тебе не було?" - марно прочекавши всю виставу, спитала. ╤ подивившись на його здивоване обличчя, промовила: "А я тебе не побачила..." 1920 року актор залиша╓ р╕дн╕ Прилуки, щоб неодноразово до них повернутися у розкв╕т╕ творчого таланту, зен╕т╕ слави. У географ╕╖ творчого шляху Яковченка театри С╕мферополя, Черкас, Черн╕гова, Дн╕пропетровська, Харкова. З 1927 року Микола Федорович - у Ки╖вському укра╖нському драматичному театр╕ ╕м. ╤вана Франка. Понад 200 ролей з╕грано на театральн╕й сцен╕. У 50-╕ роки завдяки рол╕ Довгоносика у п'╓с╕ Корн╕йчука "В степах Укра╖ни" став культовим актором Ки╓ва. У театр йшли на Яковченка. Його поява на сцен╕ завжди викликала вибух см╕ху. За вм╕ння магнетизувати глядача його слушно пор╕внювали з Чарл╕ Чапл╕ним. З 50 ролей, з╕граних в к╕но, переважна б╕льш╕сть еп╕зодичн╕, як╕ добре запам'ятовуються: Свирид ("В╕й"), Лопата ("Королева бензоколонки"), Пацюк ("Вечори на хутор╕ поблизу Диканьки"), К╕ндрат Перепелиця ("Максим Перепелиця"), комендант к╕ностуд╕╖ ("Штепсель женить Тарапуньку"), сторож ("Весел╕ жабокрич╕"). Не менш колоритним життя актора було за лаштунками, в побут╕. Народн╕ й заслужен╕ Яковченко, Шумський, Ватуля, Дальський в театр╕ бога Бахуса роз╕грували театральне д╕йство для самих себе, на двох та трьох. Все неодм╕нно пот╕м ставало ки╖вськими анекдотами, байками, зрештою, легендами про бог╕в з театрального Ол╕мпу. ╥х неодноразово "проробляли" на парт╕йних зборах, закривали на ключ по гримерних, приховували ╕нформац╕ю про банкети, ж╕нки намагалися тримати ╖х на жорсткому контрол╕. Все марно. ╥х аргументи на користь життя були вагом╕шими, надм╕рна тверез╕сть висушу╓ душу. Одн╕╓ю ╕з великих трагед╕й життя, поряд з втратами близьких йому людей, стало в╕длучення в╕д театру. Колишн╕й директор-розпорядник театру ╕м. ╤вана Франка Андр╕й Шостя згаду╓ про те, як йому довелося збирати кращих актор╕в, яких видворили з театру (комусь хот╕лося орган╕зувати молод╕жну трупу). Так опинився без д╕ла ╕ Яковченко. ╤ коли в╕н попросив Миколу Яковченка повернутися на сцену, в╕н, розпов╕дали, прийшов ╕ став на кол╕на перед бюстом ╤вана Франка й заплакав. 11 вересня 1974 року Миколи Федоровича не стало. Поховано видатного укра╖нського актора Яковченка на Байковому кладовищ╕. ╤гор ПАВЛЮЧЕНКО, З книги "См╕хотворець Микола Яковченко". - Ки╖в, 2005". |
|
|
|
 |
|
|
|
 |
 |
| Спонсор проекту А/Т тютюнова компан╕я "В.А.Т.- Прилуки" © 2007 Розробка та техн╕чна п╕дтримка ╤СП Т╤М. Вс╕ права застережено. Сайт працю╓ на основ╕ CMS "Adviser". При повному або частковому використанн╕ матер╕ал╕в, що розм╕щен╕ на сайт╕, посилання на сайт обов'язкове. В╕дпов╕дальн╕сть за достов╕рн╕сть матер╕ал╕в поклада╓ться на ╖х автор╕в. Адм╕н╕страц╕я сайту не завжди под╕ля╓ думку автор╕в наведених матер╕ал╕в. |
